СК "Волинь" - офіційний сайт футбольного клубу

19 квітня. "Волинь" - " Динамо - 2". Рахунок 1:0, гарний час, гарний підненсений настрій, фани вирушіють під клубним прапором, до центра міста для відзначення клубної перемоги.
Так би воно й сталось: випили пива, склали прапор та розійшлись, але ... Але біля меморіалу нашої допомоги попросив фан з сусіднього сектору, мовляв: "Хлопець кинув шашку, його забрали в відділок, йдемо його визволяти !"
Шашки ми дійсно бачили і натовп підігрітий хто пивом, хто перемогою, вирушив з солідарності визволяти фаната, якого в очі до цього не бачив до міськвідділу.
Група фанатів, чоловік з 40 та ще й з великим клубним прапором виглядала справді переконливо та серйозно. Тому коли цей натовп почав скандувати під вікнами міського віддлу, "його жителі" не на жарт перелякались і, за словами людей, що були всередині, спершу навіть не знали що робити. До нас вийшов капітан, щоб, мовляв, заспокоїти, але "заспокоювати" приїхав вже підрозділ "Беркут". Без довгих вагань значну групу завели в "ЗІЛ" і зафіксували прізвища. Група була справді чимала - 18 чоловік, це можна пояснити тим, що весь той натовп, що стояв - не втікав бо не бачив у своїх діях чогось неправомірнго і не чинив опору, що не завадило потім внести до протоколу фразу "шарпав працівників міліції за одяг". Але кілька чоловік, таки побачивши "лихе", таки встигли перестрибнути через паркан 5- ої школи. Не пред"явивши звинувачень, не пояснивши наші права, нас - з сиренами повезли в наркодиспансер "дихати в пробірки". І тут чергові медсестри були шоковані - серед 18 чоловік виявився лише один п"яний і 2-3 у легкому алкогольному сп"янінні (простіше кажучи, випив пляшку пива). Одна з медсестр сказала : "Я не знала, що на футбол ходять тверезі люди". На фоні цього дивно було чути інформацію "масс-медіа", що ледь не всі були п"яні і брутально лаялися.
Після цього нас знову достаили в "комфортабельному бобику" до міськвідділку, де на кожного з нас завели справу.. При цьому беркутівці забрали прапор, далі він ніде не був описаний , тому й "осів" у когось з "охоронців громадського спокою" Ми здали всі речі і отримали обіцянку, що родичі будуть попереджені про наше місцезнаходження. Тим часом, якби вдало не обдзвонивши всі лікарні, морги, врешті міліцію, і аж тоді дізнавшись де знаходяться їхній син, мої рідні мабуть ще довго мене б чекали
Ніч ми провели на "козі" - відкрита кімната з гратами розміром 3х4 метри (цю площу займає наш клубний прапор, складений вдвоє). Ми - це порядка 20 - ти чоловік, які не могли знайти собі місця на вузьких лавкахЮ щоб заснути. Проте всі фани сюди не потрапили - значна частина з них виявились неповнолітніми і їх відпустили з бітьками вночі.
Зранку, годині о 10- 11 відбувся суд. Тут розвіялися наші примарні сподівання про штраф. Суддя без вагань розділив кількість діб: в середньому по чотири, декому "пощастило" - три, організатору (знайшли й таких) - цілих шість.
Перше враження від ьюремної камери: величезна вологість, затхлість, напівсутінки (хоча на вулиці сонячний день). Нари і фанати, що стають руками до стіни при кожному відкриванні дверей. Очь тут і почалася тюрма. Чекання від зміни до зміни, від сніданку до вечері. Зміни були різні: одна поблажлива і з людським ставленням, інша - з відношенням, як до нижчого класу, з бажанням залякати, пригнітити та зламати морально. Були і слова: "Додамо ще 15 діб", чи побажання на кшалт "Буде вам Пасха, буде вам ковбаса..., будете яйця з шкарлупами в нас істи". Як з"ясувалося одного з фанів два дні потому перевели до розподільника, з невідомих і сьогодні причин - мабуть так захотілося.
Взагалі це туже важко морально - сидіти цілий день на одному місці і вислуховувати при цьому постійні погрози, при цьому абсолютно не орієнтуватися в часі і в тому, що відбувається навколо.
Щодо харчування, то, як виявилося ми харчувалися в офіцерській столові. Щастя полягало в наступному: зранку та ввечері несолодкий чай і лише частина буханки хліба. (в неділю навіть білого), в обід ріденький супчик та гречка. Провести передачу - виявилося надто важко, для цього потрібна була згода вищого керівництва.
Лише третього та четвертого дня нас нарешті забрали на громадські роботи. Ви не уявляєте, яке щасят фізично працювати в таких умовах! Це просто насолода. За іронією долі працювали ми в тих же беркутів, що нас брали три дні тому. Там навели певні знайомства з старшиною, який досить щиро роздавав "по голові" у "Зилі". Він запевнив, що прапора у відділені "Беркут" немає, і ми схильні йому вірити.

Випустили нас, як і обіцяли, четвертого дня, віддавши всі речі, гроші, взявши за утримання (хліб і воду) по 10.00 грн. А прапор залишився в когось...

Славко Димарчук